Сину, сину мій! Донечко, зірочко моя! Кажуть, щоб любити, леліяти дитину - треба виносити її у бажанні, привести у світ через страждання, щоб цінувати цей дар життя. Що не відає той, хто не віддав свою плоть і кров, що таке материнська любов. Що не вміщається в людські голови, як це любити " чуже" єство і характер. Вони задерають доверху голови, кладуть руки на груди і чваняться своїми батьківськими почуттями, що біологічні діти зовсім інші, не такі як "оці"... Що ж, можливо... А чи знають вони, як це на зорі свідомого життя віддатися оцим "чужим" дітям? Вистраждати свої юні роки у чеканні формування твого серця і розуму? Народжувати у болях свою любов, знов і знов, коли закінчується терпіння? Коли незнавши нічого біологічного, що вміщується у слові "мама", поселити їх у своєму серці, розумі. Це так, ніби Хтось вкинув зерня тобі всередину ,і ти обовязково мусиш зігріти його, щоб не загинуло, і зростити... Коли навколо за тобою чигають злі язики і колючі очі, вони- як вовки, у заздрості , наче стервятники у нездоровому голоді -чекають, коли ти спіткнешся, коли покажеш свій справжній характер, а я помру від безсилля... Щоб насміятися з нас! Сину мій, Донечко! Тебе поселив Творець не у лоно, а в душу мою! І я зігрію тебе крильми молитви від цих злих шакалів! Я благословлю тебе материнським благословенням, щоб ти вибрав правильний шлях! Не заради власної гордині, не для того, щоб показати світу свою силу, а для збереження твого духу, вічного життя! Я плачу перед Богом...Щоб ти вистояв, збудувався, як фортеця - сильний у добрі. Все, що я розумію у під слово "любов" - я вкладаю у це послання. Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ!!! Прости мені, коли ти не завше розумієш і бачиш це. Але знай, що я люблю тебе, бо хочу побажати тобі вічного блаженства... Колись я буду біологічною мамою, прийму від Творця цей подарунок. Я подарую частинку себе і дам фізичну оболонку душі. Проте, не забувай: я прийняла і тебе. Тому ти називаєшся прийомним, ПРИЙНЯТИМ ДАРОМ! А дар треба зберегти!
